Сира земля, слід руки на стіні поряд із останньою волею
Букви іржаві склались в благання смерті
Під повіками наче палає багаття
Не зімкнувши очей, шостий день я гнию у твоїм студенім кублі
Прагнеш зламать дух мій – та під позирком моїм тремтиш
Встань, придивись – в моїх очах темно
Чому вирішив ти, що ти хижак, а не жертва?
Чи можна собі уявити звук, із яким безпорадно гатять ноги по мокрій підлозі?
Поки майже безшумно легені прагнуть зробити хоча б один вдих, поки так мелодійно ллється вода на чорну тканину, натягнуту на голову
Крики всіх тих, чиї нігті б’ють струмом, однакові: сповнені безуму, страху, болю, що розумом не осягнеш
Що б не лунало в цьому чистилищі – то звук потойбічних тортур
Але на світанку задрижить бетон і метал: запах пекучий відплати
І горілий череп твій сміється востаннє з ціни твоєї зради
Жовті стрічки – як промені над гільйотиною, і знатимуть всі про твою кару
Як довго ти себе втішав нікчемно, вірив хибно весь час, що ти хижак, а не жертва
Знаю, які сни ти проживав ночами: в них ти вічно тікав, зляканий до нестями
Залишки твоїх кісток розтягнуть пси
Я ще живий