Вибиті шибки – як очі мертвотні на лицях змарнілих осель
З кольорів залишився тільки чорний, чорний, чорний
Замість парків - мінні поля і вирви замість шосе
Від землі цього міста чути лиш стогін, стогін, стогін
Обіцяне спасіння – це гнилизна і смерть
Запах диму і вогнища в кожнім подвір'ї, цеглини, що вчора стіною були, сьогодні – вже піч
Чайник старий, наче море, синій, втратив свій колір, як тисячі наших облич
Невже ця реальність тепер назавжди?
Ніч на місто пливе як цунамі, теплих будинків тут більше нема, у темних підвалах від ковдр старих – сморід і пил
Пліснява, холод, пітьма
На решітці, прив'язаній іржавим дротом до сміттєпроводу, запікається хліб черствий і казанок закипа
Запах хлібу горілого цього ні з чим ти не сплутаєш – так пахне надія, якої більше нема
Невже ця реальність тепер назавжди?
В підземеллях мертвого міста ми ще живі
Замість води на будинках сліпучі плакати про нове майбутнє і нове життя
На писках плакатних немає сумніву й сорому сліду: їм невідомо, що таке каяття
Дні затяжні, ночі безкрайні – скільки ще будуть тягнутись вони?
В тиші глухій, в тріску набоїв промінь надії шукаємо ми
Попри все місто буде чекати першого вільного дня
В підземеллях мертвого міста ми ще живі